Фентезі нового покоління про полювання на богів: світ «Боговбивці» Ханни Кейнер

«Велика крута жінка вбиває богів» — так у п’яти словах Ханна Кейнер описує свій дебютний роман. «Боговбивця» — фентезі нового покоління: епічні події майстерно зібрані в невеликий обсяг, серед ключових героїв є ЛГБТК+, персонажі, що мають інвалідність та ментальні розлади. Є відсилки на європейські фольклори й вірування, а головну героїню порівнюють з Відьмаком. Що ще ви хотіли б знати про цей фантастичний всесвіт та його авторку?

Кіссенна, дівчина, чию сім’ю спопелила богиня вогню, живе помстою і вбиває богів за гроші. Вона зустрічає лицаря Елоґаста, бога білої брехні Скеді та загадкову дівчинку Інару. Разом герої вирушають до зруйнованого міста Бленрейдена, щоб попросити про послугу.

Міддрен стоїть на межі громадянської війни, а четвірку переслідують тіньові демони. Щось гниє у самому серці королівства, і лише Кіссенна та її супутники здатні це зупинити.

Ханна Кейнер

© Magdalena Kaminska, фото

Авторка «Боговбивці», шотландка Ханна Кейнер, не є релігійною людиною, хоча віра є складною частиною історії її родини: члени сім’ї письменниці сповідують і ірландський католицизм, і юдаїзм, є й атеїсти. Та боги всесвіту Кейнер не мають нічого спільного з традиційними релігіями. Тут вони не лише ходять серед смертних, а й є надзвичайно різноманітними: є малі, нові і майже безпечні, а є стародавні, дикі і незбагненні.

Світ, який придумала Ханна, не заснований на конкретному фольклорі. У роман прослизнули елементи кельтської, скандинавської, німецької та грецької міфологій і народних вірувань. Наприклад, Скеді, бог білої брехні, створений на основі німецького Вольпертінґера — міфічного гібрида різних тварин, якого можуть побачити лише обрані, зокрема молоді дівчата. Є й інші натяки на фольклор: мисливець Герн, ірландські дерева бажань, традиція залишати молоко та дарунки для домашнього духа-помічника Брауні, весняні фестивалі.

При створенні міст Ханна заглиблювалася в історії про колись величні центри торгівлі та культури: Александрія, Багдад, Каїр, Палермо, Константинополь, Венеція. У Лессії, місті знань, ви можете впізнати елементи Венеції або навіть Кембриджа. А от Бленрейден корінням сягає легенд про зруйновану Трою — місто, роздерте суперечками богів, які використовували людей як пішаків у власній грі. Головну героїню Кіссенну порівнюють з Відьмаком — тільки для богів, а не монстрів. Вона ідеальна як морально сіра героїня: зла, травмована, запальна, але безмежно віддана тим, кого любить. Кіссенна живе з інвалідністю: втратила ногу в дитинстві. Та цю травму неможливо вилікувати магією: ми бачимо, що її протез потребує ремонту після бою, інколи вона користується тростиною чи кріслом колісним. Та ми спостерігаємо за подіями не лише очима Кіссенни. Є ще три: Елоґаст — пекар, який колись був одним із найбільш довірених королівських лицарів, Інара — юна шляхетна дівчина, про існування якої більшість аристократів навіть не здогадується, та її компаньйон Скеді — бог білої брехні. Спершу Ханна пробувала писати лише про Кіссенну, від першої особи. Вийшло запально, але не зовсім правильно. Коли авторка почала розвивати інших персонажів, то зрозуміла, що вони мають контрастувати одне з одним, їхні мотиви повинні бути зрозумілими, але не перевантажувати сюжет. Надання кожному окремого голосу допомогло розширити текст емоційно. Усі точки зору цікаві: минуле, слабкості та вразливості героїв відкриваються одночасно й іншим персонажам, й читачеві. Кіссенна — різка, думає швидко, тож у неї короткі речення, короткі абзаци, рясно присмачені лайкою. Інара — невпевнена, для неї все нове. Її фокус — на тому, що вона бачить, чує, дізнається. Скедісет — не людина. Він завжди на сторожі, бо світ буквально проти нього. Він оцінює людей з позиції «як це вплине на мене» і «як змінити власну долю». Його минуле та зв’язок з Інарою оповиті таємницею. Ело — похмурий, із сухим гумором, постійно згадує життя до завершення війни, міркує обережно. Він колишній лицар, який страждає на ПТСР, ізолювався через травми й гордість попри величезну здатність любити. У серці історії — непрості пригоди, Ханна їх обожнює, насолоджується відчуттям братерства, яке народжується між персонажами під час подорожі. Ви разом із героями досліджуєте й рухаєтеся крізь світ. Він дуже різноманітний і складний, у ньому квірність — норма, а гендерна рівність — даність. Він тримається на темах обраної родини, любові, віри та стійкості. Ханна Кейнер хотіла написати книгу в традиції старих фентезійних романів, але подати її свіжо. У багатьох фентезійних книжках жінкам і квірним людям часто загрожують насильством, ув’язненням або ізоляцією. Та тут головній героїні Кіссенні немає чого боятися: вона зухвала, незворушна, почувається хазяйкою у своєму житті.

Зрозумівши, що писатиме персонажів з інвалідністю, Ханна почала робити ґрунтовний рісьорч: читала історії читачів з інвалідністю, працювала з редакторами, щоб зробити своїх герої якомога більше реалістичними. Письменницю давно дратувало, що таких персонажів у фентезі або взагалі немає, або їх ізолюють, жаліють, лікують чи криміналізують.

«Боговбивця», лімітований та однотонний зріз

Писати Ханна Кейнер почала відтоді, як навчилася тримати олівець. Авторка виросла в сільській місцевості на півночі Англії, а тепер живе в Единбурзі, у Шотландії, біля річки. У дитинстві вона лазила по деревах і «спілкувалася» з феями, влаштовувала костюмовані пригоди (і змушувала друзів та родину грати в них), а ще читала безліч книжок. Серед свого оточення була визнаною казкаркою, тому почала записувати свої історії.

Улюблені для написання сцени Ханни — тихі й ніжні миті, які в сюжеті є ніби прихистками серед бурі: коли герої сидять біля вогнища, діляться хлібом, плавають під зорями, і на мить усі загрози світу зникають.

«Такі моменти є дуже важливими. Вони роблять текст теплішим і показують справжню суть персонажів», — ділиться Ханна Кейнер.

З іншого боку її захоплюють сцени зрад, ті моменти, коли земля йде з-під ніг персонажів, — Ханна обожнює досліджувати такі емоції. Також любить сцени сексу й бою.

«В авторських спільнотах мене вважають трохи дивною, — зізнається Ханна. — Бо я просто обожнюю бойові сцени — мабуть, тому що 13 років займаюся бойовими мистецтвами й цікавлюся військовою історією. Для мене сцени кохання і бою — це двобій або танець волі, зустріч на рівних».

До оповіді Кейнер додає чудові описи смаків, спецій, ароматів та простору. Дрібні натяки та нібито незначні деталі по тексту згодом виявляються надзвичайно важливими, тож книжка винагороджує уважного читача. Готуйтеся також до видовищних дуелей, проклять, любові, трагічних втрат, демонів і приголомшливого фіналу.